Іван Іванович Даценко b. 29 November 1918 d. before 2002

From Rodovid EN

Events

29 November 1918 birth: Чернечий яр, Диканский повіт, Полтавська губернія, Російська імперія

before 2002 death:

Notes

Іва́н Іва́нович Даце́нко (за іншими джерелами: Доценко, 29 листопада 1918 — 19 квітня 1944 (?)) — Герой Радянського Союзу, в часи Другої Світової війни — заступник командира авіаескадрильї 10-го гвардійського авіаційного полку 3-ї гвардійської авіаційної дивізії 3-го гвардійського авіаційного корпусу авіації дальньої дії, гвардії капітан.

Іван Іванович Даценко народився у 1918 р. у с. Чернечий Яр Диканського повіту. Навчався в місцевій середній школі. У 1937 р. закінчив Писаревщанський зооветеринарний технікум. У тому ж році був призваний на службу в Червону Армію. У 1940 р. закінчив Оренбурзьке авіаційне училище.

У роки Великої Вітчизняної війни служив у бомбардувальній авіації дальньої дії. Член КПРС із 1940 р. Гвардії старший лейтенант І. І. Даценко - командир ланки 10-го гвардійського Червонопрапорного авіаційного полку дальньої дії - з перших днів Великої Вітчизняної війни мужньо боровся проти німецько-фашистських загарбників. Він неодноразово вилітав бомбити військово-промислові об'єкти в глибокому тилу ворога.

22 червня 1942 р. І. Даценко зі своєю ланкою одержав зав­дання розгромити ворожий аеродром під м.Орел. Бомбарду­вальники за кілька заходів знищили ціль. Повертаючись уже на базу, у літак Даценка влучив снаряд і він загорівся. У цій складній ситуації Іван Іванович виявив надзвичайну муж­ність і витримку. Він спрямував літак до лінії фронту і зробив усе, щоб врятувати екіпаж. Останнім залишив машину сам.

На початок серпня 1943 р. гвардії старший лейтенант І. Даценко здійснив понад 200 бойових вильотів. Після поранення знову став у стрій. Був нагороджений орденом Червоного Прапора, медалями, а 18 вересня 1943 р. йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У книзі "За відвагу і мужність", виданій у 1973 р., де пода­ється перелік усіх Героїв Радянського Союзу з Полтавщини (233 особи) із розповідями про бойовий шлях кожного, на сто­рінці 105 сказано: "18 квітня 1944 р. екіпаж І. І. Даценка бомбив залізничну станцію Львів-ІІ, на якій зосередилося багато живої сили й техніки ворога. Під час виконання бойового завдання безстрашний сокіл загинув смертю хоробрих".

Зачарований його віртуозною майстерністю прем'єр-мі­ністр Канади Лестер Пірсон запитав Махмуда, який би він хотів отримати подарунок. На що той відповів: "Я б хотів побачити, як живуть у вас індіанці й подивитись їхні танці". Наступного дня радянську делегацію запросили до резер­вації, де жило плем'я індіанців, яке входило в союз ірокезів.

Разом з іншими гостями Махмуд зайшов у один із най­більших вігвамів і був зачарований тим, як було обставлено помешкання: списи, томагавки й інша зброя. З'явився вождь племені: високий, міцний, статний, іще моложавий індіанець, весь укритий татуюванням і розмальований бо­йовими фарбами. Брови й волосся чорні. Хоча на ньому було намисто, блискітки та інші прикраси, але це екзотич­не вбрання не могло приховати військової виправки. Го­лову вождя прикрашало різнокольорове пір'я. За ним ішов почет. Есамбаєв звернувся до перекладача: "Скажіть вождю, що він дуже красивий". На що вождь чистісінькою українською мовою відповів: "Здоровенькі були, прошу до мене в гості".

У подальшому вождь розмовляв із радянською делега­цією російською мовою, з перекладачем - англійською, а зі своїми одноплеменцями - їхньою мовою. Вождь покликав свою дружину й щось їй сказав, після цього на стіл були поставлені галушки й українська горіл­ка (він заздалегідь знав, що приїде радянська делегація).

Випили, закусили і вождь запитав: "А українські пісні ви знаєте?". І сам красивим баритоном затягнув "Розпря­гайте хлопці коней та лягайте спочивать...". Дружина, діти й члени делегації підспівували. Хтось запитав: "Хто ж ви такий?". Вождь відповів: "Я Іван Іванович Даценко з-під Полтави". Індіанці дали своєму вождеві ім'я Пронизуючий вогонь (Poking Fire), його англійське ім’я й прізвище - Джон Макнобер.

Про те, що вождь індіанського племені Іван Даценко не лише виходець із Радянського Союзу, а ще й Герой Радян­ського Союзу, льотчик, Есамбаєву розповів професор Монреальського університету. На прощання вождь попросив членів делегації вислати краєвиди милої його серцю України, Полтавщини.

На той час рано було ще Івану Івановичу передавати привіти на Батьківщину. Тут його, після розповідей агентів КДБ, які входили до делегації, вважали ворогом народу, і якби він повернувся, то потрапив би в концтабори Сибіру.

Як з'ясувалося при подальших розслідуваннях: у повіт­ряному бою піді Львовом І.Даценко не загинув, а потрапив у полон до німців. У 1945 р. тікає з німецького полону і пот­рапляє до американської зони окупації Німеччини. За Потсдамською угодою всіх полонених союзники повинні були повернути Радянському Союзу. Іван Іванович уникнув від­правлення на Батьківщину і невідомим для нас чином пот­рапив у Канаду. Там працював на околиці Монреаля на різ­них роботах. В одному з поселень індіанців йому припала до вподоби смаглява індіанка. На той час він був ще молодим па­рубком. Вона відповіла взаємністю. Іван Іванович звер­нувся до вождя племені з проханням віддати йому дочку за дружину. Вождь дав згоду, але за умови, що він стане чле­ном племені, а після його смерті - вождем, тому що в нього не було синів. Після деякого вагання І. Даценко погодився. При зустрічі колектив делегації звернув увагу на те, як шанобливо ставились члени племені до свого вождя. Це означало, що вождь справлявся з обов'язками керівника племені.

Редакція передачі "Жди меня" у 2002 р. дала запит у Монреаль, щоб допомогли знайти І. Даценка або його на­щадків. Відгукнулась пані Дейл, яка розповіла, що в 70-х рр. ще 10-літньою дівчинкою вона їздила в індіанські резерва­ції, де її мама проводила екскурсії іноземним групам. Вона особисто знала вождя цього племені й повідомила, що в нього був син, а в сина - двоє дітей. На 2002 р. вождь і його син померли, яка доля внуків І. Даценка невідомо. В одній із телепередач "Жди меня" про вождя розповів один із членів делегації, він же представив кіноплівку про це плем'я, де був зображений і вождь.

Постало питання: чи дійсно той вождь і наш І. Даценко одна особа. Для цього фотографії воєнних років і фото Даценка-вождя Ігор Кваша відправляє до Московського інституту судово-медичної експертизи. Там встановили - одна і та сама людина.

Отже, нам точно відомо, що наш земляк Іван Іванович Даценко був вождем племені ірокезів у Канаді. Телепередача "Жди меня" намагалася знайти нащадків вождя, але в наш час це дуже складно, тому що з 90-х рр. у Канаді не існує резервацій індіанців. Вони стали рівно­цінними громадянами Канади і, шукаючи кращої долі, роз’їхалися по світу.

...

“19 квітня 1944 екіпаж у складі командира ланки І.І. Даценко та штурмана Г.І. Безобразова вилетів на бомбардування залізничної станції Львів-2, на якій зосередилося багато живої сили і техніки противника. Це був їх останній бій.

Літак був збитий. Штурман Г.І. Безобразов загинув, а командир ланки І.І. Даценко встиг вистрибнути з охопленої полум'ям машини і, приземлившись на ворожій території, потрапив у полон. Однак незабаром відважний льотчик зумів втекти і, перейшовши лінію фронту, з'явився в свою частину.

Друзі, які вважали його загиблим, раділи недовго. Наступного дня він був заарештований контррозвідниками "Смерш". Після швидкого суду І.І. Даценко відправили до Сибіру. По дорозі на заслання він втік з етапу, був оголошений у розшук, але спійманий не був. Подальші сліди Івана Івановича Даценка губляться...

Нагороджений орденом Леніна, орденом Червоного Прапора, медалями...”

• http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=2254

From grandparents to grandchildren