Кирило Сергійович Криштофович (Криштопов) d. 2 April 1726

From Rodovid EN

Events

child birth: ♂ Петро Кирилович Криштофович (Криштопенко) [Криштофовичі]

child birth: ♂ Федір Кирилович Криштофович (Криштопенко) [Криштофовичі]

1689 child birth: ♂ Іван Кирилович Криштофович (Криштопенко) [Криштофовичі] b. 1689 d. after 1761

1708 military service: Лубенський полк, Сенчанський городовий отаман

from 28 April 1710 - 1718 military service: Лубенський полк, сотник Сенчанський

from 1723 - 1726 military service: Лубенський полк, сотник Сенчанський

2 April 1726 death: в сулацькому поході, від гарячки

Notes

Наступним із відомих нам сенчанських сотників був Кирило Криштофович (син Сергія Криштопенка), якого в актах називають ще Криштоповим. Початок служби Криштофовича припадає на ХVІІ ст., а висунула його «шведська руїна», яка дозволила багатьом українцям досягнути житейських благ у вигляді посад і маєтностей завдяки виявленій вірності російському імператорові Петру. Кирило Криштофовича належав до їх числа. У 1708 р. він був городовим отаманом; чим він відзначився в цей час – невідомо, але «за вірність» 1 грудня 1708 року Скоропадський нагородив його особливим похвальним універсалом, а в 1710 році, 28 квітня, він одержав такий і на сотництво.

Лубенським полковником був у той час Василь Савич, який дав Криштофовичу два села в Сенчанській сотні – Гапонівку й Лучку. Андрій Маркович, який змінив Савича, набуваючи популярності серед полчан через роздачу маєтностей, милостиво підтвердив одержане Криштофовичем раніше. Але милість Марковича до сенчанського сотника була нетривалою: лубенські полчани швидко зрозуміли, якого нажили собі полковника, й ставилися до нього вороже, причому Криштофовича відігравав велику роль у боротьбі лубенців з Марковичем. Очевидно, після спроби Мартоса та інших подати скаргу на Марковича в 1718 році, зміщений був з уряду й Криштофович, про якого в цей час писав генеральному судді Чарнишу лубенський полковник, просячи мати його на увазі як одного із своїх ворогів: у 1720 році Криштофович називається вже колишнім сотником. Переслідування Марковича було настільки важко зносити, що Криштофович почав шукати захисту, але не в гетьмана, який був прихильним до Марковича, а в князя Меншикова. Останній 14 червня 1720 року видав Криштофовичу свого «листа», у якому говорилося, що «його царська величність указав: колишньому сенчанському сотнику Кирилу Криштофовичу за його вірну службу під час зради Мазепиної дати гетьману Скоропадському підтверджувальний свій указ, щоб із сіл його Гапонівки й Лучки, до сотні сенчанської приналежних, ніхто не брав підвод і образ та розорства в млині його на р. Сулі під Сенчею не чинив».

Становище Криштофовича, одначе, було настільки поганим (на жаль, невідомо, яким саме чином він протидіяв Марковичу), що Скоропадський не виконав цей указ усесильного тоді князя Меншикова, і через місяць, 20 липня 1720 року, віддав Гапонівку Степану Корсуну. Невиконання указу Меншикова гетьманом Криштофович зумів використати, й за втрату села знову одержав на початку 1723 року сенчанське сотництво.

Незабаром йому знову довелося зіштовхнутися з Марковичем, цього разу з Яковом, який був лубенським наказним полковником за відсутності свого батька. Справа у тому, що навесні 1723 року Криштофович повинен був іти в Ладозький похід, і наказний полковник посилено спонукав його швидше виходити здому. Яків Маркович, цілком незаслужено одержавши величезну полковницьку владу, ставився до служби надзвичайно ревно, намагаючись цим хоч як-небудь виправдати своє призначення в очах вищої старшини, але був зовсім недосвідченим, не знаючи, з якими труднощами пов’язане виконання різних указів.

На вимогу Марковича виходити в похід Криштофович відповідав, що він «любо і не рад, одначе мусить до каналу йти», але вимагає призначити собі на допомогу сотника, осавула й капелана (він сам у цей похід був призначений наказним полковником). Своєчасно виконати указ Марковича йому нелегко, тому що відправити козаків у похід – справа непроста (наприклад, гайворонські козаки, вислані в Низовий похід, повернулися додому), але Маркович, якому Генеральна Канцелярія дозволила забивати ослушників у колодки й відправляти їх у Глухів для покарання, на це не звертав уваги.

Ладозький похід не відбувся, але невідомо, чим закінчилися непорозуміння Марковича з Криштофовичем. Улітку того ж 1723 року князем Голіциним було призначено огляд усіх українських полків, для якого всі повинні були йти до Буцького броду. Тут Криштофович постраждав: за зволікання з виходом Маркович посадив його «на армату» (наказав прикувати до гармати). Застосування такого покарання до заслуженого сотника було справою нечуваною, тому Криштофович подав князеві Голіцину «супліку» на Марковича. Із цього нічого не вийшло, тому що Маркович зумів так вправно втертися в довір’я князя, що той, наказавши ту «супліку» «вичитати, сказав: помиритеся…» Після такого розгляду скарги Криштофович й інші лубенські полчани, які брали участь у написанні спільної чолобитної на Марковича, зрозуміли, що з неї теж нічого не вийде, тому й зізналися в усьому Марковичу, а той попередив про все Голіцина, так що чолобитна, здається, й не була подана. Криштофович усе-таки їздив до Голіцина разом із писарем Савицьким, але князь, вислухавши їх (ймовірно, вони скаржилися на Марковича), написав наказному полковнику, що без детального слідства не буде відставляти його з уряду. Після такої милості Голіцина до Марковича Криштофович зрозумів, що тут він не доб’ється ні справедливості, ні компенсації за незаслужене покарання, тому й поїхав скаржитися спочатку в Глухів, а потім у Петербург. Генеральна старшина дала Криштофовичу від себе доручення відвезти чолобитні з проханням дозволити обрання гетьмана та про інші потреби України. Довідавшись про це, Малоросійська колегія заарештувала Криштофовича і його товариша Галецького. Генеральна Канцелярія заступилася за них, вимагаючи в Колегії пояснень затримки, але звільнили їх не відразу, тому чолобитну повезли інші особи. Скільки часу просидів Криштофович під вартою, не знаємо, але в Петербург він усе-таки поїхав.

Навесні 1724 року, за його відсутності, прийшов у Лубни указ про похід до фортеці святого Хреста, і Маркович наказним сенчанським сотником призначив туди сина Кирила Криштофовича Івана, помстившись цим за неприємності, завдані батьком. Іван Криштофович подав чолобитну до Малоросійської колегії про те, щоб його від походу звільнили, і навіть сам домовлявся про це з Марковичем, але той, пам’ятаючи про вороже до себе ставлення його батька, наказав їхати йому до своєї сотні, а потім призначив нового наказного Семена Слюза, тому що Іван Криштофович був викритий у хабарництві – ймовірно, хабарі давали йому козаки, щоб уникнути походу. Не забув Маркович при цьому і його брата, який був сліпим і тому сподівався на звільнення від походу, куди відправляв його наказний полковник. Спочатку Маркович віддав розпорядження послати людей в Сенчу для слідства, чи справді цей Криштопенко настільки сліпий, що не може йти в похід, а потім він був викликаній у Глухів, де, одначе, урядовці Колегії звільнили його від походу. Іван Криштофович, чия справа про хабарництво ще розслідувалася, стараннями Марковича теж був відправлений у Глухів, де його, звичайно, не похвалили. У такий спосіб Маркович мстив сім’ї Криштофовичів. Користуючись тим, що Кирила Криштофовича не було вдома, він особливу ревність виявив, визискуючи з його дружини 20 карбованців, узятих її чоловіком з військової скарбниці перед від’їздом у Петербург.

На початку березня 1725 року Кирило Криштофович повернувся в Сенчу, а в кінці цього місяця Семен Слюзенко доповідав уже Марковичу, що той багато небилиць наговорює. Очевидно, Криштофовичу не вдалося нічого добитися в Петербурзі, і він після приїзду в Сенчу висолив своє незадоволення у різкій формі; привіз він із собою тільки якийсь «пашпорт», за приховування якого його допитував у Ромнах Андрій Маркович. У травні цього ж року Криштофович приїхав у Глухів «відпрошуватися» від нового (Сулацького) походу – очевидно, Маркович хотів що б там не було спекатися цієї неприємної для себе людини. У цей же час Криштофович помирився з Яковом Марковичем, який два роки тому посадив його «на армату», і останній на знак примирення прохав навіть свого батька звільнити його від походу, але той відмовив.

У серпні 1725 року Криштофович виступив у Сулацький похід, звідки йому не судилося повернутися: у дорозі він захворів на гарячку й помер 2 квітня 1726 року ( із щоденника Марковича). Удова його ще в 1740 році жила в Сенчі, маючи там свій двір. У Кирила Криштофовича було три сини: Іван, який згодом став сенчанським сотником, Петро і Федір, які служили значковими товаришами Лубенського полку й мали в 1740 році власні двори в Сенчі. Один із них і був тим, «сліпим Криштопенком», якого Яків Маркович хотів відправити в похід… Як ми бачили вище, сотникування Кирила Криштофовича переривалося близько 1720 року.

• http://gromada-lv.at.ua/index/0-51

From grandparents to grandchildren